В’ячеслав Євтушенко: «Війна — це страшно, це кров і смерть…»

Для військових медиків не існує поняття «відпочинок». Вони несуть службу поруч з бійцями і під обстрілами роблять усе можливе, аби врятувати їм життя. Крім того, фронтовий лікар мусить перебувати в тонусі 24 години на добу, адже саме від нього залежить, чи встигнуть до шпиталю довезти живим важкопораненого бійця.

Наші сьогоднішні співрозмовники могли залишитися вдома, у безпеці. Але вони свідомо зробили вибір — ризикуючи своїм життям, рятувати інших. Перший із них — медик із села Любарці Бориспільського району В’ячеслав Євтушенко, який уже більше року перебуває на передовій, як кажуть, «на нулі». Нам вдалося зустрітися з ним, коли він приїхав додому на кілька днів у відпустку.

— В’ячеславе Вікторовичу, розкажіть, будь ласка, де Вам довелося служити?
— Я й зараз продовжую службу, тож конкретних координат, на жаль, розкривати не маю права. Назву лише кілька місць — це Щастя, Волноваха, Світлодарська дуга…

— Чи є в «червоній зоні» обладнаний медсанбат, готовий приймати поранених?
— Звичайно, але стороння людина його ніколи не знайде. Це добре замаскований бліндаж.
Наше головне завдання — надати першу допомогу, стабілізувати пораненого і якомога швидше доставити його до шпиталю. Добра поміч у цьому — спеціальний броньований санітарний транспорт, який оснащений усім необхідним.

— Чи вистачає на фронті медичного персоналу?
— На жаль, на передовій бракує медиків. Один лікар на певну територію — це вкрай мало. Адже ми маємо справу з серйозними пораненнями, є багато контузій, черепно-мозкових травм. Часто противник влаштовує провокації. Недавно був такий випадок, коли снайпер поранив нашого бійця. Пішли троє хлопців, щоб його витягнути. А їх уже чекали, знали, що рятуватимуть пораненого. Всі хлопці загинули.

— Російська пропаганда стверджує, що «их там нет». А Ви знаєте, з ким воюєте?
— Знаємо. Розвідка в нас добре працює. Проти нас стоять російські військові, які мають відповідну освіту і певні завдання. Всі керівники від командира роти і вище — кадрові російські офіцери.

— Як до Вас ставляться місцеві жителі?

— До медиків — із повагою. До того ж, мій дід під час Великої
Вітчизняної війни в цих місцях партизанив. Так сталося, що я йшов тими ж шляхами, що й він — саме цими місцями, і зустрічався з людьми, які його пам’ятають.
Цікаво, по селах дуже багато людей розмовляють української мовою. Тож ситуація така, що не все чорне — є і біле.

— В’ячеславе Вікторовичу, Ви займаєте досить високу посаду, тож могли не йти в АТО? Чому вирішили все покинути і піти служити?
— А як інакше? Раптом прийшли на мою землю якісь мерзотники. І я маю захищати рідну країну, стояти за свою честь. Це моя земля, моя Батьківщина. Я сам із Бахмута, а це козацький край… Козацька кров — не водиця! І я не один такий — нас багато. Всі світові війни прокотилися Україною, а вона й досі жива, тому що захищають її ось такі, як ми.

— Чи важко завжди тримати себе у фізичному та психологічному тонусі? Адже треба бути готовим у будь-яку хвилину надати допомогу…

— Багато залежить від того, чи люблять і чекають тебе вдома. Якщо так, служити легше.
Високих слів казати не хочу, пафосу тут не треба. Проте війна — це страшно, це кров і смерть. А для мене головне — прийти вчасно на допомогу. Саме для того я, лікар, там.

Часто годинами працюєш не поївши. А якщо є вільна хвилинка, відразу сідаєш обідати, навіть якщо дуже втомився і їсти не хочеться. Це солдатське правило: поїсти, як є нагода, бо потім на це може не бути часу.

— А як Ваша дружина переживає розлуку з вами?

— Звичайно, хвилюється, часто плаче, але завжди мене підтримує. Ми ж усе життя разом. А мені як-не-як вже 58 років. А познайомилися, ще коли я був студентом. Одружилися і після інституту поїхали працювати в Любарці. Зараз у нас двоє дітей і четверо онуків. Діти живуть з нами, допомагають матері. Тож вдома мене люблять, пишаються і чекають. До речі, моя донька теж лікар. Взагалі, у нашому роду було багато медиків. Якось порахував, що наш спільний родовий лікарський стаж — 700 років!

— Чи важко повертатися з мирного життя на війну?

— Важко тут. Люди гуляють, у ресторанах сидять, салюти пускають. Ми не можемо спокійно ці салюти сприймати. Вони асоціюються з обстрілами, а значить, треба падати на землю або ховатися. Дуже неприємно, коли чуєш, як гучно грає музика. Хочеться запитати: «Тобі весело? А ти думаєш, як людям там, в окопах?»
Непоодинокі випадки, коли наших бійців виганяють з маршруток, а то й кажуть: «Набридли ви зі своїм АТО». Бійці, повернувшись додому, змушені «вибивати» те, що їм гарантовано законом — ті ж земельні ділянки. Світ розірваний. Ось це важко.

до теми

18 червня — День медичного працівника
Це одне з небагатьох свят, які не втратили свого значення з політичних або економічних мотивів. Його відзначають не тільки медики, а й тисячі людей, які вірять у знання і досвід лікарів, вдячні за їхню постійну готовність прийти на допомогу.
Свято встановлено зідно з Указом Президента України «Про день медичного працівника» від 3 червня 1994 року. За традицією, відзначається в третю неділю червня.

довідка
В’ячеслав Вікторович Євтушенко народився 1959 року у місті Артемівськ (Бахмут) Донецької області. Закінчив Артемівське медичне училище, потім — Харківський медінститут. Понад 20 років працював головним лікарем Любарецької дільничної лікарні і 3,5 роки — головним лікарем Бориспільської ЦРЛ. Був депутатом Бориспільської районної ради двох скликань. Працював у Міністерстві охорони здоров’я, в Адміністрації Президента України, Секретаріаті Кабінету Міністрів. На війну пішов, аби продовжити практику лікаря — рятувати життя військових і мирного населення Донбасу.

Наталія ДОЛИНА Газета «ВІСТІ. Інформація. Реклама». http://i-visti.com/news/ukraine/1916-vyacheslav-yevtushenko-vyna-ce-strashno-ce-krov-smert.html